snowman_fedya | продолжаем публикации украинской классики

Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналистичнігазети зняли були ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики.Так от слухайте, як це насправді було.

Сильно дуже вони йогомучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у ньогокинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий.Гострий-гострий кинджал.

«Ну, — думає Остап, — пропав!»

Подивився той чорний на нього та й питає:

— Звуть тебе як?

— Остап, — каже.

— Українець?

— Українець, — каже.

Якударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я».Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, атой, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:

— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.

— Признаюсь, — говорить Остап.

— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.

— Говорив, — каже.

— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?

— Шевченко, — говорить Остап.

— А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить.

— А «Евгений Онегин»?

— Шевченко, — говорить.

— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!

—Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже,— щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка.«Капитанська дочка» називається.

— А Лев Толстой? А Достоєвський?

—Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашогоРуданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив«Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.

— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?

— В етнографічних,— каже, — межах.

— В яких?

— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.

— І історії не визнаєш?

— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.

— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?

—Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, —був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністрибули тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів,— каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.

— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив і Бандеру перебандерив.

Ну, й розстріляли.

Такогописьменника закатували! Як він писав! Божжже наіш, як він писав! Хібавін, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писавзвичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?!Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і натонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницеюпромокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лихадам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку:«Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».

І такого письменника розстріляли.

Попервах дуже йому було скучно.

Покиживий був, забіжить було чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнятьодну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, —жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, —життя йшло.

А розстріляний — куди підеш?

Одна дорога — на небо.

А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.

Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.

У небесному відділі кадрів заповнив анкету.

Зав подивився:

— Великомученик?

— Дуже, — каже, — великомученик.

— За Україну?

— За неї, — каже, — за неньку.

— В рай!

Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.

—Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, —тяжко буде національність визначити, позаяк... (згадав-таки, дякуватибогові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз...

— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?

— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?

— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.

—Слава тобі, господи! — каже Остап, — Нарешті! А я, — каже, — боявся, щодоведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай.Самостійний. Автокефальний.

— Прошу! — каже заврозпред.

ЗаводитьОстапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самийвишник і весь у цвіту, Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок.Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір надводою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет.Осока.

І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.

— Курський? — питає Остап.

— Хто курський?

— Соловейко, — питає, — курський?

Райська гурія, в кубовій спідниці, -зразу руки в боки:

—Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? ЯкийКурський? Щоб в українському раю та курський соловей... Та стонадцятьчортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили бйому очі, хто це побачити може. Та триста йому на пуп болячок-пампушок!Та...

Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:

— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася...

— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.

—Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились,всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має правоспівати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов одБілгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..

— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.

— То ж бо й є!

Ходить Остап по раю, роздивляється.

— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай і квит.

Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.

Танцюють гопака та метелиці.

Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.

їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.

П'ють оковиту, варенуху та мед.

їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.

Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.

Національність — тільки українці та українізовані німці.

— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?

— А це друзі, — кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний...

— А хто ж за директора у вас?

— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.

—А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів уруку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.

І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.

Оце найправдивіша правда про настоящего Остапа Вишню.

*

А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?

Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.

Запаспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (черезять) Міхайловіч Губенков» - З Рязанської області, хоч дехто запевняє,що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, абатько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені.Назовні він такий: руда борода «клїнушком», увесь в личаках, тричі надень їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во садули, в огороде».

Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.

Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.

...Вип'ємо... пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.

Хай буде йому земля пером!

Самопишучим.

******
Спасибо